Запалюючи свічку, молюся про спокій…

Похоронним дзвоном по всій нашій землі прокотилася страшнюча чума Голодомору.

   В Ісковецькій сільській бібліотеці в пам'ять жертв Голодомору можла оглянути викладку літератури під назвою "Скошені голодомором".

    Ніколи-ніколи світ не бачив такого штучно створеного лиха. Ніколи-ніколи про горе настільки великого масштабу так голосно не мовчали в той час, коли 10 мільйонів людей просто зникли з лиця землі, ніби й не народжувалися, не росли, не кохали, не плакали, не сміялися, не жили…

…Лихо. Горе. Біль. Кров. Смерть… Це те, що залишає по собі слово Голодомор в моїй душі. Це те, що знищує свідомість і роз’їдає всю мене. Це страшно. Це боляче до самих кісток. Але це те, про що потрібно пам’ятати і не уникати. Не можемо ще раз такого допуститися. Це те, що точить нашу країну зсередини наче хробак яблуко. Адже скільки під час голоду висохло людей, які б мали стати батьками тих, хто мав би боротися за єдність, братерство і добробут України.

І нині, запалюючи свічку, я думаю про них, тихенько молюся за їхній спокій, за світлу пам’ять. Знаю, що головне не забувати їх – невинних жертв Сталінського терору, що так і не дожили до весни тридцять третього. Вони для нас – зразок волі і терпіння, приклад святих мучеників на землі. Вони варті частинки серця істинного українця, а також пошани кожного, хто може назвати себе Людиною!